На Майдан через Рокитне

Проїхався ось таким треком: http://www.endomondo.com/workouts/346054553/8699343

Погода спочатку була чудова: сонце, пташки, а після повороту на Рокитне в Бірках – жодної машини. Чим далі в сторону від дороги, тим слабше мобільний зв”язок і ось – від телефону вже ніякої користі.
В якості штурмана виступала програма Візіком. Мета: проїхати через Рокитне до села Майдан через ліс. На мапі є багато стежок, на відміну від гуглмапс та інших сервісів. Та чи є вони насправді? Побачимо.
Дорога через Рокитне – це суцільні спуски та підйоми, під колесами гравій з піском.
Виїжджаю на пагорб і бачу знак “кирпич”. На нього не зважав. А далі – овеча ферма. Овечки пасуться, вівчар матюками жене вівцю до отари. Вибігають собаки і гавкаючи проводять мене до лісу.

В лісі я пошкодував, що не взяв із собою штани – для комарів та іншої нечисті я був ласим шматочком. Хоч в лісі і є “дорога” та їхати важко – постійно спішуюсь, щоб оминути повалені дерева та обійти калюжі, які тут, напевно, ніколи не висихають.
Час від часу звіряюсь із навігатором – поки що все добре. Далі на шляху зустрічається якась напівзруйнована альтанка. Ось після неї і розпочалися мої пригоди.

Дорога поступово почала заростати травою і вона почала сягати пояса. Продираючись пішки крізь траву виходжу до “перехрестя” і вирішую повернути на право, бо штовхати далі крізь траву велосипед дуже не хотілося і я мав сумніви, чи не зникне цей шлях взагалі? Повертаю, сідаю на велосипед і їду. Не довго мені судилося їхати – повалених дерев все більше, калюжі ще глибші і ширші. За той час, що я провів у лісі комарі сповістили усіх своїх родичів, про смачну “вечерю” і від них нема відбою. На наступний раз: взяти штани та репелент.

Дивлюся в навігатор і бачу, що ця стежка йде в іншу сторону від Майдану, але попереду має бути перехрестя і я вийду на правильний шлях. Але його не було...
І я прийняв рішення йти навпростець, просто поміж деревами і вийти на іншу стежку яка йде прямо до села. Але як визначити без компаса напрямок? Ставлю в навігаторі “крапочку” і йду у довільному напрямку. Проходжу метрів 50 і дивлюся на своє місцезнаходження на мапі відносно “крапки”. Все ніби просто, навіть не зважаючи на те, що велосипед треба штовхати. Я прикинув, що мені треба десь 30 хв, щоб вийти з лісу (як же я помилявся). Рельєф вніс свої корективи, бо глибоченні яри не так легко подолати. Одним словом, стежка на яку я так сподівався взагалі не існує – це просто дно яру, в який мені довелося таки спуститися. А з велосипедом це зробити так не легко.

І ось ліс розріджується, я чую кукарікання півня. Настрій піднімається, адже я провів у блуканнях більше двох годин. Виходжу на галявину, перескакую через струмок. Переді мною пагорб, а там чиясь хата. Я врятований! На наступний раз взяти: штани, репелент, компас.
Але є одне “але”. Пагорб вкритий кропивою та колючками висотою вище коліна, я в шортах, ех... Назад шляху немає. Зціпивши зуби продираюсь. І, ось, я в селі Майдан.
Як це приємно коли велосипед везе тебе, а не ти його. З цією думкою набираю швидкість і бачу перед собою крісельний витяг. Як би я пішов далі по стежці, яка заросла травою, то мав би вийти на пагорб з витягом. Тримаю шлях на Крехівський монастир – там планую пообідати.

На шляху до монастиря починає хмаритися. Як тільки доїхав до брами впали перші краплі. Повертаю до печер та джерела і на роздоріжжі вирішив пообідати під деревом і перечекати дощ. Мені здавалося, що він не на довго. Дістав пальник, заварив чай. Порізав сосиски, розпакував «Мівіну» і тут розпочалася злива. Якийсь час густа крона дерева мене захищала але цього вистачило не на довго.
Починаю мокнути. Можна було б поїхати до монастиря і там перечекати негоду але мої речі намокли, поряд стоїть горня із гарячим чаєм та інше горня з «Мівіною», пальник ще гарячий. Це все так легко не спакуєш. Тому я вирішив обідати під дощем.
Люди з джерела біжать до машин, краєм ока дивлячись на дивака який влаштував пікнік під дощем. Після того як я закінчив обідати, злива перейшла в звичайний дощ і я вирішив їхати, адже стояти було досить холодно. 

Рушив на Фійну. Далі холодно. Дорога – суцільні ями, глибину яких не видно через калюжі. Якийсь час за мною їхала машина, яка не могла мене обігнати, при тому, що я їхав не швидше за 15-18 км на годину. Потім ям поменшало і він вирвався вперед. Через пів кілометра я його переганяю. Ось такі дороги (
З пагорбів та з дороги піднімається пара і все навколо стає наче в казці. Коли їдеш крізь цю завісу, то тілом відчуваєш тепло, яке віддає дорога холодному дощу. За Дубровицею дощ припиняється.

Ну, а далі звичайна дорога додому. У Львові дощу не було, а я брудний як свиня. Ланцюг, «змащений» піском та водою, скрипить так, ніби я їду на іржавій «Україні».
Приїхав додому. Сухий одяг. Гаряча кава. І на вибори